Шимкент: узбецький день в Казахстані

Після від’їзду Діми я, звичайно, почувався розгубленим, і жалкував що не погодився раніше на пропозицію підвезти нас до Шимкенту. Сама думка про те, що мені знову доведеться стоп’ятсот раз пояснювати, що таке автостоп, і бачити реакцію на, так би мовити, любителів халяви, викликала в мене приблизно такі самі емоції, як, скажімо, думка про необхідність писати диплом. З легкого ступору мене вивів співчутливий голос інших далекобійників:

– Ваш водитель уехал?

– Да, мы с ним должны были доехать до Алматы.

– Мы бы с удовольствием вас подвезли, но нас двое.

Їх дійсно було двоє. Олесі прийшла чудова думка, погукати Дімі по рації, щоб зупинився, але на той момент вже пройшов деякий час, і після розмови з водіями я вирішив, що най буде так.

Так чи інакше, урок був дуже цінним. Треба було просто обмінятись номерами, і Діма би зателефонував, коли збирався виїжджати.

Що у такій подорожі залишається робити, коли не знаєш що далі? Відповідь дуже проста – стопити. Чекати довго не довелось. Нам зупинився дуже приємний узбек, в якого в салоні грала якась неймовірно красива мусульманська музика. Він не зреагував на мою фразу про те, що ми їдемо без грошей, а в кінці ще й уточнив, що грошей не треба. Розповідав по дорозі про знайому українку в його селі, якою дуже захоплювався, і яка надзвичайно смачно готує).

Шимкент

В Шимкенті ми затримуватись не хотіли, оскільки поміняли наш маршрут, і вирішили в той же день добратись до Ташкенту, щоб трохи відігріти свої кістки. Проте шимкентці щодо цього були іншої думки. Спочатку нас просто запросив на чай власник одного кафе – Айбек, заодно нагодувавши, а потім представивши своїй сім’ї в якості учасників «Орла і решки»). (100 доларів на два дня? ехх, мені б такий бюджет)). 

Потім коли ми почали стопити, нас знову запросили в кафе, але ми вже не були голодні, та й людина, яка зробила це запрошення, виглядала трохи стрьомно. І от стопимо ми собі, стопимо. Я вже в хорошому гуморі, значно простіше сприймаю негативну реакцію водіїв, і тут один автомобіль проїхавши на зустрічній смузі, на повороті розвертається, і під’їжджає до нас. Ми знову уточняємо, що їдемо без грошей, але чувака це анітрохи не дивує. Він пропонує нас просто підвезти до місця, де зручніше стопити, а по дорозі ще й купляє їжу на майбутнє. Я вже настільки відвик від гостинності, що для мене цей весь день був просто шоком. Що цікаво, Шимкент має в Казахстані не дуже хорошу репутацію, але нам в цьому місті попадались тільки хороші люди. І всі були узбеками.

Також цей водій, що вирішив нас трохи підвезти, запропонував показати місто. І після деяких вагань ми погодились, в результаті отримавши неймовірні враження. Після відпочинку в Москві цей день став найсвітлішим в нашій мандрівці на той момент. Ми знову просто дивились на пам’ятки, знайомились з новою культурою, містом, і просто насолоджувались тим, що відбувалось.

Так всередині виглядає сучасна Юрта (з енергозберігаючою лампочкою!). Колись кочівники жили саме в таких спорудах

А так із середини виглядає мечеть. Годинники показують час пяти необхідних молитв, які мусульманам потрібно читати саме в цей час

Щоправда, ввечері стався цікавий випадок). Вночі автостопити нам вже не хотілось, тому ми почали шукати місце для палатки, і я угледів хорошу місцину в саду, що знаходився трохи знизу. Розігнавшись до неї, я в останній момент не помітив паркану, і перечепившись, зарив носом в землю). Першою моєю думкою було те, як я тоді маю стопити зі шрамами чи фінгалом на лиці). Олеся тільки підливала масла в огонь, запевняючи, що фінгал буде точно, я можу навіть не сумніватись).

Так чи інакше, я все-таки вирішив погукати до господарів саду, щоб хоча б спитати дозволу. Молодий хлопчина, вийшовши, на вулицю на гавкіт собаки, на моє запитання, чи можна у них розкласти палатку, розгублено відповів добре. Але я знав що це не все. І не помилився. Через хвилин 10 він зі своїм братом вже рішуче вийшов з хати, і попрямував в нашу сторону, щоб на власні очі подивитись, що тут і як. Не знаю, що там намалювала йому уява (напевно 20 мужиків, що вирішили створити палаткове містечко в його саду), але побачивши в окрім мене лише Олесю, він знітився, і вже лагідніше сказав, що якщо нам щось було би потрібно, щоб ми обов’язково сказали йому. Після цього ми вже на повністю законних підставах переночували в чудових умовах. Адже після чийогось городу та горбатої місцинки на кордоні, спати просто на рівній поверхні було прекрасно).


Кілометраж:

  • 165 км автостопом;

Всього автостопом: 3627 + 165 = 3792 км

Всього за подорож: 4603 + 165 = 4768 км

 

Стаття про попередню частину цієї мандрівки знаходиться за цим посиланням

Продовження ж тут

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів