Океан

Розділ №4

Частина п’ята. Океан

Восьма ранку. Після спокійної і навіть відносно комфортної ночі на кріслі китайської електрички я поступово прокидаюсь і намагаюсь зрозуміти, що пропустив. Людей у вагоні стало трохи менше, а більшість моїх сусідів змінились. Тисяча кілометрів – це все-таки великий марш-кидок на сидячих місцях, не всім потрібно в Циндао. Окрім того, повітря стало іншим. Більш вологим і свіжішим. Я вже близько.

Вирішивши заварити собі китайської мівіни, яку купив перед цим, я засипаю все, що потрібно, і йду набирати кипяточок. Збираюсь повертатись. Далі переклад з англійської:

-“Вибачте, хлопче” – до мене звернулась провідниця.

-“Вибачте, що ви сказали?”

Замість відповіді провідниця показує мені на мій зад. Я дивлюсь і бачу чудову картину: з бриджів звисає відірваний шматок цих самих бриджів, демонструючи всьому світу мої трусєля…

«Куди бігти, шо робити?»

-“Дуже дякую вам, що сказали, справді!” – відповідаю я провідниці.

Вона посміхається і показує, що все ок. Я мимохідь дивуюсь, що вона взагалі знає англійську і радію, що прибуваю в більш англомовний регіон. Але проблема нікуди не дівається.

-«Отож, мені потрібно перевдягнутись» – заспокоююсь я. «Мої джинси в рюкзаку, а рюкзак… О, ні…» Рюкзак знаходився на багажній поличці.

«Мені потрібно в таких бриджах ще зняти рюкзак і дістати джинси?». – Запитую сам себе. І розумію, що інших варіантів немає. Понуро рушаю до свого місця.

-«Нє, ну круто. Бачили би зараз мене друзі. Завжди мріяв дістатись до океану, демонструючи трусєля цілому вагону китайської електрички». Але вибору я не мав. Добравшись до рюкзаку, я дістав джинси і пішов перевдягатись.

Океан

Прибувши в Циндао, я вперше почав розбиратись з китайським метро. Поки я стояв і думав, що робити, до мене підійшов англомовний працівник метро, поцікавився, куди мені потрібно, і коли я назвав йому назву станцію, що мені написав каучсерфер-американець, в якого я мав жити, той повів мене до автоматів і навчив ними користуватись.

Купивши квиток і пропустивши речі через сканер, я почав спускатись по сходах вниз. Китайці не будували метро глибоко. Я проїхався до станції, яку назвав працівнику. Знайшов місце зустрічі з американцем, запам’ятав це місце і пішов в сторону пляжу.

Повітря було ще більш вологим і відчувався запах моря. Китайці значно рідше звертали на мене увагу, ніж в інших регіонах, мабуть, вже усвідомлюючи, що така надмірна увага є трохи перебором. Кожен займався своїми речима, звичайно, не уявляючи, яка важлива це була для мене мить.

З кожною вулицею, що я проходив, я вдивлявся в далечінь. Висотки заступали весь вид, тому я продовжував йти. І тоді, за останнім поворотом і останнім пройденим перехрестям я побачив його… Після всіх труднощів з отриманням візи, дилеми на китайському кордоні, тисячі подоланих кілометрів, всіх пригод, сумнівів, мрій, перешкод ночівель в парках, спеки, складного і легкого автостопу, я все-таки сюди добрався. Далі у відео

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів