День одинадцятий: повернення додому

Після відвідин кам’янецького замку ми пішли щось поїсти і, ти ба, завітали в заклад, який відразу викликав в мене асоціації з Полтавою: «Біля Диканьки». Кафе, в цілому, хороше. Інтер’єр тут приємний, а їжа смачна. Однак працівники виявились абсолютними валянками. Мені принесли замовлення через хвилин 40, вже обслуживши клієнтів сусідніх столиків, які прийшли після мене, та ще й переплутали вид борщу.

За грецький салат та борщ я тут заплатив 23 грн. (банкомат Приват-банку в Кам’янці наразі є лише в новій частині міста).

Прогулянка по Кам’янцю

Після обіду мене продовжили знайомити з Кам’янцем і детальніше показали центр міста, який виявився доволі совдепівським. Загалом, за час цієї прогулянки нічого неординарного я не побачив, хоча, звісно, був далеко не всюди.

Закупившись булочками в вірменському кафе (такі собі, чесно кажучи), я поступово почав готуватись до від’їзду, а після того, як мій кам’янецький товариш був змушений мене покинути, я остаточно вирушив до краю міста.

Автостопом до Чернівців

Подолати мені сьогодні потрібно було лише 90 км, бо з Чернівців до Львова я планував повертатись вже знайомим поїздом. А оскільки він йшов пізно ввечері, щодо свого повернення додому я особливо не хвилювався.

По дорозі до траси мені трапився найвищий в Україні міст. Чесно кажучи, висота тут дійсно вражає! Складно уявити, які відчуття в цьому місті навідують любителів роуп-джампінгу, однак я з цього моста з мотузкою теж був би не проти стрибнути). Хоча це реально страшніше, ніж з парашутом.

Не дуже вдале фото з кам’янецького моста

Не дуже вдале фото з кам’янецького моста

Вийшовши за край міста я звичним ділом почав йти і підстоплювати, шукаючи вдале місце. Під час цього процесу мене підібрав якийсь бізнесмен, що довіз мене до кільцевої Хотина. Дядьку реально хотілось поскандалити (на тему: «Як галімо живеться в нашій країні»), тому я був радий, коли вийшов з машини. Хоча, думаю, враховуючи його високий інтелект, ми точно могли б знайти цікавіші теми для розмови.

Трохи піднявшись по кільцевій вгору, я знову почав ловити машину. Було близько четвертої, а мені до Чернівців залишалось проїхати лише 60 км. І тут мені в голову стрелила думка, а чому б не проїхатись тоді ще й до сестри в Коломию? Я їй подзвонив, сказав, що можливо приїду, можливо ні (хтозна як піде автостоп), а в той час розглядав мальовничі хмельницькі краєвиди. Якщо чесно, в цей момент в мене був дуже піднесений настрій і я відчув, що щасливий. Це реально афігенно – займатись тим, що ти надзвичайно любиш.

Стояв я недовго. Мене підібрав якийсь класний і дуже добрий хлопчина, провізши до іншого краю Хотина, звідки йшла пряма дорога до Чернівців. Там мені теж повезло: я стояв лише з хвилин п’ять. Потім зупинився дальнобійник, якому я звичним ділом попробував сказати, що їду автостопом в Чернівці, на що він мені відповів: «Давай на**й сідай, я тобі чого зупинив», після чого ми поїхали до потрібного нам міста.

Загалом, людиною він виявився цікавою. Нехай 50% зі сказаного ним було нецензурщиною, проте спільну тему на більшу частину дороги ми таки знайшли: футбол.

Автостопом до Коломиї

Околиці Чернівців дуже красиві. Принаймні та частина, де ми в’їжджали в це місто. Тут є мальовничі пагорби, що чергуються з не менш живописними рівнинами, і це все створює хороше враження від краю.

Висадив мене дальнобійник на місці, емм, назвемо його «місцем масової ловлі попуток в Чернівцях». Тут машини ловили близько п’яти людей, і я логічно припустив, що зупиняються їм водії з надією заробити.

Час доходив до 18-ї години. Вибравши між альтернативами «погуляти по Чернівцях (вже тут був)» і «проїхатись до сестри» другий варіант, я вирішив перед дорогою перекусити булочками з Кам’янця. Однак перед цим дістав карту і почав вивчати особливості чернівецьких доріг, оскільки тут вони й справді є, про що мене попередив і водій-дальнобійник. Справа в тому, що дорога на заході від Чернівців розходиться в два боки: на Тернопіль та Івано-Франківськ. Тому водіям тут потрібно показувати, в якому напрямку ти плануєш рухатись. Якщо на Тернопіль, то необхідно пальцем вказувати поворот направо. Байдуже яким чином. Головне, щоб водій зрозумів. Якщо на Франківськ, то прямо.

Під час вивчання мною карти до мене підійшов дивний молодий юнак дещо смуглявої зовнішності і запропонував допомогти. Коли я сказав, що хочу в Коломию, він сказав, щоб я сідав з ним. Правда, їхати він збирався на мопеді, тоді як мене планував посадити на раму). І заодно додав, що 60 км зі свого залізного коня точно вижме). Незважаючи на всю спокусливість цієї пропозиції я відмовився, після чого цей юнак махнув на мене рукою і пішов на базар. Ну а я, з’ївши булочку, вирушив у напрямку виходу з міста, намагаючись знайти більш вдале місце для автостопу.

Насправді, як я зрозумів і побачив по карті, дійти до відносно пустинного місця за Чернівцями доволі складно. Тут ну дууууже багато сіл, які починаються відразу одне за одним. Через це тут непросто зловити машину, яка їде дійсно далеко.

Мені застопити авто вдалось після того, як я пройшов поворот на якийсь супермаркет і зупинився біля чийогось двора. Мене підвезли цілих 30 км. Поговорити з водієм не вийшло, оскільки співрозмовника він мав. Проте такий варіант теж хороший.

Опинився я біля села Берегомет, в якому безнадійно простояв близько хвилин 40, поки мене не підкинув на 1 км водій, що їхав в аптеку. Стовбичити на одному місці мені за цей час надоїло, тому я йшов пішки, зупинившись на виході з якогось вже зовсім іншого села. Ось в цей момент стало вже дійсно невесело. Доволі швидко темніло, а я був і не в Чернівцях, і не в Коломиї. Мій потяг з Чернівців відправлявся близько 00:00 години, тому я вирішив стопити до 20:00, після чого збирався перейти на іншу сторону і спробувати застопити машину назад до Чернівців, щоб добратись туди до відправлення потяга. 19:59 і, ти ба, мені зупиняється дальнобійник, що їхав в Франківськ! В його машині вже був один дядько, однак цей дід мене все одно підібрав. Фухх, аж камінь з душі звалився.

Інший пасажир добирався до якогось ближнього села, тому вийшов доволі швидко. Ну а ми з дальнобійником ще подолали разом близько 40 км. Співрозмовником він виявився доволі незвичним. Він мене майже не чув, щоб я не казав. Він вслуховувався в мої слова тільки коли перепитував їх, а в решті випадків просто кивав головою і далі розказував про свого непутящого внука).

Це вперше я їхав так пізно, оскільки до цього я завжди стопив вдень. Однак в поїздках вночі є своєрідна романтика, яку можна лише відчути. Якщо не любите філософії, можете пропустити наступний абзац).

Ліричний відступ

Світло-темрява, світло-темрява… Вони постійно міняються місцями. Я вдивляюсь в обличчя свого старого співрозмовника і розумію, що нас розділяє ціла епоха. І в той же час ніщо, в порівнянні з віком всесвіту. Яка тонка і одночасно величезна межа. Що таке сорок років? З одного боку це майже вдвічі більше, ніж я вже прожив. А з іншого навіть за цей час не факт, що я встигну все, що мені хотілося б. Саме в такі моменти я усвідомлюю, наскільки насправді мало часу, щоб витрачати його на зовсім непотрібні мені речі…

Коломия

В Коломию, а точніше в село Королівка, що на його околиці, я приїхав близько 21:00. Протопавши по вулиці Мазепи близько 40-50 хв., я зрозумів, що Коломия не таке вже й маленьке місто, як я завжди думав. На околиці міста, де я вирішив купити вафлі, мене спробували налякати класичним «Йди сюда». Проте ігнор завжди відносився до моїх сильних сторін. Допоміг він мені і в цьому випадку.

В центрі міста, коли я вирішив витягнути блокнот з сумки, біля мене зупинився один п’яненький вуйко, який намагався випитатись, що в мене там. Виявилось, що цей чоловік вирішив проявити свою пильність на випадок, якщо моя скромна персона несе бомбу. Це однозначно похвально.

Номер сестри в блокноті я не знайшов (основний телефон розрядився, але в мене був запасний з розбитим екраном, однак номеру я не пам’ятав), тому вирішив завітати до неї в гості. О, яким же радісним був цей момент довгоочікуваної зустрічі! Далі ми сходили купити квиток і теревенили аж до 01:30-01:35, тоді як поїзд відправлявся в 01:48. Тому на фініші моєї подорожі мене ще чекав невеликий спринт до потяга, який я, на щастя, виграв. Себто, встиг на потяг.

DSC04373

Моя реакція коли мене просять зробити вид людини, що виспалась)


Квиток на цей поїзд коштував 50 грн., однак купляв я його без постелі. В мене ж був спальник! В результаті вийшло 34 грн. і я ще й добре відпочив в своєму спальному мішку. Спав дуже міцно, хоча прокинувся заздалегідь.

Львів

Незважаючи на всю втому і те, що маршрутки вже ходили, у Львові додому я вирішив пройтись пішки. Адже який же це кайф – ходити вуличками рідного особисто для мене міста після такої крутої подорожі! Ця прогулянка супроводжувалась надзвичайно хорошим і філософським настроєм і бажанням подорожувати ще. Тому, сподіваюсь, що “Далі буде“)

________________________________________________________

Витрачено грошей:
23 грн. – замовлення в «Біля Диканьки»
20 – булочки в Вірменському кафе
5 – вафельки в Коломиї
34 – квиток до Львова

Всього: 82 грн.

Всього витрачено за поїздку: 82 грн. + 430 = 512 грн.

Categories: Подорожі

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів