Час

Час. Він немов безжальна хижа тварина що наздоганяє свою жертву. Дикий звір, що полює за всім людським єством. Хіба час можна сприймати так однобоко? Мабуть ні. Але що таке наше життя, якщо не забіг довжиною в 80, 70, 100, 50 а іноді й набагато менше років.

Чи помічає олень, що втікає від вовка всю красу цього світу? Кожне із дерев, які навіть засинаючи кожного року залишають після себе щось прекрасне? Малоймовірно, оскільки адреналін жене його вперед. А чи помічаємо ми це все? В нас часу є значно більше. Однак на що ми його тратимо? Навчання? Ненависна робота? Це система, з якої людині складно вирватись, як тваринці з грамотно розставленої для неї пастки. Ми віддаємо перевагу «пасті Денем», «трьом барвистим стінам» (Привіт читачам Рея Бредбері) і всім іншим видовищам. Ми любимо дивитись як живуть інші. Але чи живемо при цьому ми? Звісно, потрібно працювати. Але що нам заважає полюбити цю працю? Звісно, нам треба вчитися. Але чому не вчитися того, до чого лежить душа? Навіщо себе силувати й ненавидіти життя? Чого ми цим досягнемо?

Ми пристосовуємо свою думку до загально визнаної, лиш би злитись з оточуючими і отримати їхнє визнання. Ми сприймаємо на віру абсолютно все, що нам каже розумний дядечко, навіть не задумуючись правий він чи ні і для цього він це робить. Воно й не дивно, адже весь сучасний світ говорить до людини: «Ні, не думай! Навіщо тобі це? Ми тобі дамо всього, чого ти хочеш! Бажаєш відчути кохання? Ось, подивись як упадають жінки за «холостяком»! Хочеш відчути гострих відчуттів? Бойовик до твоїх послуг! Ти дивись це все, але лише не думай! Ми скажемо тобі, що робити!». І ми дивимось, і ми не думаємо. Однак звір підкрадається все ближче і хто знає, може свій наступний кидок він здійснить наступного дня, коли ви, згадуючи своє улюблене шоу, будете мирно переходити дорогу.

В світі стільки неймовірного. Навіть навколо нас! Але хіба ми помічаємо це? Ні, нам потрібно обговорити Катьку з сусіднього під’їзду і вчорашнє шоу, де живуть інші.

Ми боїмось зануритись навіть в себе. Дослідити свої прагнення, думки, поривання. А в багатьох внутрішній світ багатший навіть за те, що він бачить перед собою.

А час до нас підкрадається все ближче, і ближче, і ближче… Ось тобі 14 років і ти думаєш, що найнещадніший в світі, бо не сподобався своїй однокласниці. Ось тобі 20 і ти вчишся в інституті, куди тебе запхали батьки. Ось тобі 24 й ти одружуєшся, бо здається знайшов те що шукав. Ніби, ось воно нарешті щастя! Але чому ми зупиняємось через два роки і нас вже не тішить те, що ми бачимо? Далі 30, 40, 50, 60 і ти оглядаєшся на своє життя і розумієш, що нічого не зробив. І добре, якщо ще виховав сина, дочку чи досяг таки якоїсь цілі. А «звір» все ближче й ближче…

Дорогий кожен день нашого життя. Кожна година, хвилина, секунда. В будь-який момент ми можемо зупинись і глянути на себе. Побачити те диво, яким є кожен і нас. В будь-який момент ми можемо зробити те, про що давно мріяли. Навіть подзвонити мамі і сказати, що ми її любимо. Адже ми її любимо. В котрийсь момент «звір» прийде й по неї і ми жалкуватимемо про все, що не сказали й не зробили для людини, котра стільки всього нам дала.

Давайте жити, а не існувати. Давайте бути собою, а не тими, якими нас хоче бачити суспільство. Давайте за цей забіг довжиною в скількись там років насолоджуватись всім, що ми маємо і любити життя навіть не попри, а за всі його прояви.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів