Автостопом з Чернівців до Києва

Цей день подорожі точно вартий окремої розповіді, оскільки він виявився довгим, незвичним, багатим на цікаві події та якимось філософським. З Репужинців я виїжджав в неділю на замовленому для учасників інтенсиву автобусі, і моєю головною метою цього дня було добирання до Києва. Я точно не знав чи продовжуватиму після цього мандрівку, але додому мені повертатись ще не хотілось.


Свого київського друга Вову я запитав про можливість приїзду ще посеред тижня, вирішивши, що з Чернівців я до Львова їхати не буду. Раз вже вирвався, то треба трохи помандрувати. На щастя, в Києві мене раді бачити майже завжди, що створює якесь враження своєрідного дому в цьому місті. І це дуже класно. Я думав, що знову поживу трохи в столиці, а там вже по ходу діла вирішу, що робити далі.

Виїхали ми з Репужинців, здається, близько дев’ятої. Не пам’ятаю точно, коли прибули до Чернівців, але перли ми не менше години. Так чи інакше, вже по прибутті я трохи поспілкувався з новими приятелями, попрощався, і пішов в сторону автовокзалу. Як і попереднього разу, я планував доїхати на маршрутці до Припруття, а звідти вже стопити в сторону Хотина.

Автостопом з Чернівців до Києва

Через свою впертість та небажання залазити в переповнений тролейбус, я йшов по Чернівцях близько години, пройшовши мабуть добру половину міста з вокзалу до автостанції. В той час я вже зрозумів, що навряд чи зумію добратись за цей один день до Києва, тому почав думати про те, як викручуватись з цієї ситуації. Відразу ж на думку спав Немирів та Артур, яких я давно не провідував. Щоб не турбувати Артура без причини (а може я зловлю машину прямо до Києва?), я вирішив спочатку йому не телефонувати.

Добравшись до автостанції по спеці, і з рюкзаком, я вже був схожий на вижатий лимон. Тим не менш, в маршрутці я трохи перепочив, доїхав до знайомої мені точки, і звідти знову почав автостоп, з тихим жахом усвідомлюючи, що вже обід, а я ще в Чернівецькій області. До Києва ще перти й перти.


Автостопом з Чернівців до Києва

Стояв я доволі довго. Підібрав мене десь за 40 хвилин класний хлопець десь мого чи ледь старшого віку, який колись теж подорожував автостопом, проте тепер вже завів сім’ю, спокійно працюючи на стаціонарній роботі. На жаль, їхав він лише до Хотина, однак і за цей час ми встигли непогано розговоритись. В кінці він навіть запитав мене, чи я маю гроші про всяк випадок. Ото добра душа).

Добравшись до об’їзної Хотина, я трохи заспокоївся, адже тут мене завжди підбирали доволі швидко. Проте цього разу все складалось дещо інакше. Я простояв хвилин 50, поки мене забрала з собою хороша сім’я, яку мені розговорити чомусь не вдалось. Тим не менш, звісно, я теж їм був дуже вдячний. Провезли вони мене з 30 км до Кам’янця-Подільського.

Що цікаво, на той момент я вже був абсолютно спокійний, незважаючи на всі ті 16 з чимось на годиннику. Поки стояв в Хотині, я якось віддав цю ситуацію в руки Всесвіту, якщо можна так написати, взявшись з цікавістю спостерігати, що зі мною буде далі. Моїм наступним завданням було добирання до околиці Кам’янця, звідки я б міг поїхати в сторону Хмельницького.

Пройшовши деякий час, я вирішив дістати чи то термос, чи то Артек, і поки я це робив, біля мене зупинилась машина. Я з подивом підняв голову, дивлячись десь на 35-літнього мужика, що сам вирішив мене підвезти. Блін, я очікував, що таке буде лише в Грузії, якщо я туди колись доберусь.

Чувак теж виявився приємним, але їхав, на жаль, недалеко. Лише 30 кілометрів. Хоча за цей час все одно встиг розповісти про свій регіон те, що знав. Саме з ним мене застав мій опятигодинний чай. До речі, йому ця ідея сподобалась, і він сам запропонував мене зазняти. Це, здається, єдине відео з чаєм, на якому можна побачити мою фізіономію).

Висадивши мене в Дунаївцях (якщо я не помиляюсь) трохи далі, ніж йому було потрібно, водій побажав мені щасливої дороги, і поїхав у своїх справах. Я ж тим часом спокійно пішов у напрямку виходу з містечка. Але знову не дійшов). Цього разу мене зачепив трохи п’яний мужик, який щось переставляв в багажнику.

Виявилось, що це була група друзів з Волині, які відпочивали кілька днів на Дністрі, і всі були “на веселе”, окрім водія, який був найсумнішим. На щастя, алкоголь на їхньому настрої позначився лише позитивним чином.

Я не пам’ятаю їхніх імен, тому буду називати основних героїв мужик 1 (що зачепив мене), мужик 2 і мужик 3. Мужик 1 мав серйозний намір добряче поспати, але чи то цікавість, чи то просто добре серце спонукали його запропонувати мені проїхатись з ними. Вони повертались на Волинь і, здається, через Тернопіль, звідки до Львова добратись – раз плюнути. Переді мною знову замаячила спокуса поїхати додому, і то спокуса серйозна. Адже я мав вибирати між комфортною хатою, в якій опинюсь за годинок пять, і теоретичним добиранням до Артура чи Києва або, в гіршому випадку, застряганням по дорозі. Тим не менш, цю спокусу я зміг доволі легко відкинути.

Запитували мене всі мужики переважно про мої поїздки Україною автостопом, не розуміючи, як це я так, і чого це я так. Потім розмова зайшла про дівчат, а далі вони трохи розповіли про себе. Виявилось, що вони всі друзі дитинства, які знають одне одного вже з добрих років 20. Ще також вияснилось, що ці хлопці мають відношення до фестивалю «Бандерштат», й один з них постійно не має куди подіти халявні пропуски, через що ті пропадають. В результаті мужик2 дав мені свій номер на випадок, якщо я надумаю їхати на цей фестиваль. От що таке везе, і як з цим жити).

Довезли вони мене до об’їзної Хмельницька, де я вже з задоволенням почав констатувати факт, що подорож почалась. Правда, на годиннику була вже шоста, а я подолав лише третину маршруту. Що ж, пора телефонувати Артуру, що я і зробив. Він, як і завжди, був радий мене прийняти.

Автостопом з Чернівців до Києва (1)

hmelnitskiy-nemiriv

Мушу визнати, що я під час цієї поїздки в Київ активно користувався артефактом, але це мені чомусь не допомагало. Проте я продовжував показувати його дальнобійникам на хмельницькій окружній, і через хвилин 20 один з них все-таки став. Водій виявився болгарином, що їхав в Білорусь через київську трасу… От фак… Виходити на дорозі на Вінницю (Артур) чи їхати до Житомирської окружної (Київ)? Мені чомусь здавалось, що в будь-якому випадку все буде добре. І я вибрав доволі необдуманий варіант з Житомиром.

Розмовляли ми з дальнобійником про різні речі, проте не завжди вони були приємними. Зокрема, він гнав на Європу і розповідав, що з Росією Болгарії було краще. Що ж, це й його думка, я ж взагалі про цю країну майже нічого не знаю. В Україні ж його обурювали, перш за все, дороги.

Коли ми повернули вже на Житомир, його машина почала трохи барахлити. Ми кілька разів зупинялись, поки дальнобійник не зрозумів, що справа в повітряній подушці. В результаті я теж знайшов собі роботу, регулюючи роботу цієї подушки вручну. Водій просто казав, коли натискати на певну кнопку, утримуючи її, а коли знову відпускати. Однак після цього ми почали їхати ще повільніше.

Так чи інакше, до об’їзної Житомира я добрався вже близько 23:00, і починав себе трошки клясти за всі вибори, які зробив. В цей самий час я міг бути вдома, або в Артура, але був тут. Хоча я все одно думав, що мені потрібно лише добратись до Києва, а далі все піде добре.

І ось так, стоячи на зупинці по дорозі на столицю, я почав роздумувати, що далі робити, при цьому не забуваючи стопити машини. Збоку була симпатична лавочка, на якій я цілком міг би трохи перекімарити, а неподалік кілька заправок, куди я теж теоретично міг би попроситись, як і моя знайома з Південної Кореї. Коли вона їхала до мене з Угорщини, ніч її також застала на заправці, де вона й залишилась.

«Раз таке діло» – подумав я – «Треба налити собі чаю». Налив. Не встиг зробити й кілька ковтків, як біля мене зупиняється дальнобійник. Оце так везуха! Я швидко виливаю весь чай, запихаю кудись термос, відкриваю двері, кажу про автостоп та Київ і у відповідь чую: «Сідай». Я врятований! Причому я навіть не уявляв, наскільки. Від одного кінця Києва до іншого ж близько 27 км. Проте цей дальнобійник їхав саме через Троєщину, де жив мій друг. Блін, як все афігенно).

Найцікавіше, що дальнобійник бачив мене ще біля Хмельницька з артефактом, але тоді чомусь вирішив не зупинятись. Ми ж з болгарином, незважаючи на нашу швидкість, якось умудрились його обігнати.

Людиною водій виявився дуже цікавою. Наша розмова під кінець зайшла про різну містику, наукові теорії і тому подібні речі. Ну а про що ще говорити о 12-й ночі?) Також я став свідком кількахвилинної розмови дальнобійників по рації, хоча цього, чесно кажучи, я ще наслухаюсь.

Заїхавши в Київ, я почав уважно слідкувати за допомогою офлайн карт за місцями, які проїжджаю, все-таки зумівши вийти на потрібному повороті. Я побажав дальнобійнику щасливої дороги, і спокійно пішов нічним містом до свого друга. Ми необхідно було пройти якихось 40-50 хв., що в порівнянні з розмірами столиці взагалі фігня. Правда, на годиннику була вже друга, і тому мої друзі спали. Проте я Вову заздалегідь попередив, що таки приїду, але посеред ночі. Прогулявся я непогано, по дорозі ще й познайомившись з офіціанткою, яка відпросилась швидше з роботи.

Тільки я перетнув вовин поріг, я відчув, що я й справді дома, або майже дома. Дякую вам, Вова та Іра, за таку атмосферу, в яку дуже класно час від часу повертатись. Я трохи потеревенив зі своїм другом, попив чайку, і, після деяких справ, нарешті завалився спати, все ще дивуючись, як все круто може відбуватись у цьому світі.


Кілометраж:

  • 50 км – на фестивальному автобусі;
  • 12 км – пішки;
  • 20 км – маршруткою;
  • 508 км – автостопом.

Всього за день: 590 км

Всього за подорож:

  • 22 км – пішки;
  • 634 км – автостопом.

Всього різними способами: 853 км


Витрати за день:

  • 26 грн. – вареники з картоплею, борщ та хліб в “Час поїсти”;
  • 12 грн. – дорога до Припруття;
  • 10 грн. – вода;
  • 12 грн. – Артек.

Всього: 60 грн.

Всього за час мандрівки: 

419 + 60 = 479 грн.

Про попередній етап мандрівки, а саме про Психологічний інтенсив “Репужинці”, ви можете прочитати тут.

Про свій автостоп до Білорусі я написав в цій статті.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів