Автостопом до Китаю: випробовування серця

Глава 1: Випробовування серця

22:00. Я сиджу на тротуарі біля автовокзалу Алмати і мало не ридаю. Тільки що я позбувся майже половини свого бюджету. Мене мучать питання «Як?», «Чому?». Люди собі спокійно ходять біля мене заклопотані своїми справами. Хтось кидає зацікавлені погляди, а хтось просто проходить повз.

Те, що сталось, мені не подобалось з самого початку. Мій бюджет складав 70$, і я вирішив перетнути кордон з Китаєм на рейсовому автобусі, щоб було менше проблем. Автобус з Алмати до Урумчі коштував 16000 тенге, що дорівнювало приблизно 50$. Я собі дозволити такі витрати не міг, а автостопом їхати було вже пізно. На наступний день закінчувався коридор для в’їзду у моїй візі.

Вчора я зустрівся зі старим знайомим, що показував нам Шимкент під час попередньої мандрівки. Виявилось, що Алтинбек вже живе в Алматі. Він вирішив зробити мені екскурсію, а потім, вислухавши проблему, запропонував рішення. Воно полягало в тому, щоб домовитись з водієм за 10000 тенге, що дорівнювало би 30$. Незважаючи на сумніви, я погодився. Обміняв бакси, віддав Алтинбеку, а той пішов домовлятись з касиркою, яка записала йому на карточці номер водія. Що ж мені не подобалось? Я не бачив ні касирки, ні водія, ні машини, на якій я мав їхати. Проте я довіряв Алтинбеку, що запросив мене в той же день у гості.

Автобус мав виїжджати зранку в 09:00, Алтинбек відвіз мене на автостанцію. Однак коли я зателефонував водієві, телефон у того був виключений. Після того я зателефонував Алтинбеку, який до водія, принаймні по його словам, додзвонився, сказавши мені, що автобус відходитиме о 21:00. Проте через 12:00 було все те саме, тільки ще й Алтинбек казав, що додзвонитися до водія не може. А після того він перестав відповідати на дзвінки. Врешті-решт, я сам підійшов до касирши і розпитав про автобус. Виявилось, що той поїхав зранку в 07:00. І це єдиний такий автобус на тиждень.

Так гірко мені не було давно. Я відчув себе в ситуації, яка, мабуть, лякає багатьох людей, що не наважуються на мандрівки. Я залишився з 40 баксами в 5000 км від дому. Зрештою, цього мало б вистачити на повернення автостопом, але Китай відпадав. Таксі до прикордонного міста коштувало 4500 тенге, а вартість автобуса, що просто перетинав кордон складала 3000 тенге. Це означало, що мені потрібно було потратити ще 15-20$, щоб заїхати в країну. І від цього мені ставало дуже гірко. Я так вимучував ту візу, добрався до Китаю так близько, а тепер мені потрібно було від нього відмовлятись. Чи може..?

– Ні, ні, заїжджати в абсолютно незнайому країну з 25 баксами – це абсолютна дурість.

– А як же тоді те, в що ти віриш? Як же тоді «Просто довірся Всесвіту»?

– Треба бути повним ідіотом, щоб це зробити

– Але ти ж вже переконувався в своїй правоті. Безліч разів.

– А як ти будеш повертатись? Що ти їстимеш?

– Довірся Всесвіту.

– Тобі ж потрібно ще якось повернутись. Ти про це подумав?

– Довірся…

Приблизно такий діалог вівся між моїм розумом і серцем години дві. Час минав, автовокзал закрився, людей майже не було. Тільки таксисти поодалік перемовлялись і над чимось жартували. Врешті-решт, я встав, пішов до обмінного пункту, приніс гроші таксисту, поклав рюкзаки в багажник, і, влігшись на задніх сидіннях, спокійно заснув. 

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів