Автостопом до Китаю: перший день в Казахстані

Свій перший ранок в Казахстані я провів з жахливим усвідомленням, що я просрав свій пауербанк. Це здавалося неймовірною трагедією, адже батарея в моєму телефоні дуже слабка. Як тепер я буду звірятись по картам чи спілкуватись з каучсерферами в месенджері? Важливість цієї події в моїй голові зросла до небачених масштабів. Я напружено думав, що робити.

Власне, проснувся я не від будильника. Оскільки водій висадив мене біля поста ДАЇ, його працівники зранку вирішили поцікавитись, а хто це неподалік від них приземлився? Також, як виявилось, до них мало приїхати якесь «велике цабе», тому моя присутність тут в годинці так 12-й була дуже небажаною. Але це мало й хорошу сторону. Вони хотіли самі зловити мені машину, щоб сплавити чимпораніше.

Тим не менш, мої думки були забиті пауербанком. Водій, що довіз мене до Петропавловська, залишив номер. Я розказав про свою проблему працівникам ДАЇ, які дали мені дали телефон, щоб я передзвонив. Однак у водія нічого в машині не знайшлося. Це означало, що далі мені доведеться якось обходитись без такої важливої техніки.

Тим часом, мною зацікавились місцеві робочі, запросивши в приміщення поста. Вони пригостили мене чаєм, канапками і взагалі були дуже люб’язні. Причому настільки, що коли сюди прийшов якийсь вищестоящий зі словами «не пост, а прохідний двір», один з них вирішив за мене заступитись. Після цього начальник став трохи м’якшим. Однак мені двічі казати не потрібно. Я завжди йду туди, де мені раді і уникаю людей і ситуацій, в яких я є зайвим. Зрозумівши, що пауербанк я не знайду, працівники ДАЇ зайняті якимись своїми речима, а робочих, що хотіли трохи похалтурити і подивитись мої фотки, погнали працювати, я просто пішов.

Погода, як не дивно, була прохолодніша, ніж в Казані. Та й взагалі знаходитись тут було приємніше. Комарі та інша нечисть залишилась на болотах в Росії.

Я дійшов до повороту на Астану і почав свій стоп. Однак першою машиною, яка мене відвідала, була машина ДАЇ. Вони проїхались, перевірили де я став і куди взагалі подівся, і повернулись назад.

Автостоп

Перші два водії, що підібрали мене, були відкриті і дружелюбні. В даний час це було як бальзам на душу. Один захоплювався, як це круто, що я приїхав в Казахстан з таких далеких країн, а Сергій розповів про «автостопщика», який не подорожував, а був практично бомжом. Він підібрав його, дав йому роботу, створив хороші умови для нормального життя і повністю йому довіряв. Однак цей «автостопщик» його просто обікрав. Саме тому Сергій перевірив мої документи, перед тим, як запрошувати в машину.

Жамбул мені ж зупинився, коли я ще йшов до потрібного повороту, в той час, як з його машини виглядували троє зацікавлених дітлахів. Він їхав вже прямо до Астани і ми спокійно бесідували на різні теми, виїхавши на один з кількох швидкісних автобанів Казахстану. І саме в цей момент почався сильний дощ.

Я не знаю, як зроблена казахська дорога і чи це нормально. Проте за машинами, що їдуть по автобану в дощ, тягнеться довжелезний шлейф води з-під коліс. Мені з самого початку це не сподобалось і врешті-решт це справді мало не вилилось в ДТП. Їдучи на швидкості в 120 км/год, ми потрапили під водяний шлейф одної з машин, що йшла зліва на обгон. Кілька секунд нічого не було видно, а коли трохи прояснилось, в долі секунди ми побачили прямо перед нами автомобіль, що крутився на трасі. Жамбул різко крутанув руль вправо і ми навмання об’їхали транспорт, точно навіть не знаючи, де він знаходиться…

Жамбул зупинився, пішов перевірити чи все гаразд з іншими. На щастя, всі були живі, хоча машина, яку носило по дорозі, була трохи пом’ята. Нам повезло, що Жамбул мав настільки хорошу реакцію і справа ніхто не їхав.

Вже трохи пізніше дітлахи почали з захватом розповідати мамі по телефону про цю пригоду і про те, як тато все вирулив. Я співчуваю цій жінці.

Астана

Той момент, коли я побачив Астану, вартий окремого опису. Уявіть величезні поля з нічим, що простягаються практично за обрій. Ти їдеш повз них і дивуєшся, що тут зелено, оскільки в іншій частині Казахстану, в яку ти раніше заїжджав, були лише чагарники. Раптом ти починаєш заїжджати на гору і перед тобою сантиметр за сантиметром серед цього великого нічого виростає місто…

Жамбул довіз мене до околиці, де він завернув до свого знайомого в шиномонтаж. Той теж зацікавився моєю персоною, сердечно привітав і побажав цікавого відпочинку.

Тепер мені потрібно було зарядити телефон і купити сім-карту. Тому я пішов діставати прохожих запитаннями про те, як доїхати до центру, оскільки Жамбул і його друг цього не знали.

**************

Вже сидячи в торговому центрі, я остаточно заспокоївся, переживши події цього дня. Я знайшов на карті гарну зелену галявину біля місцевого пляжу, де вирішив розкласти палатку. І по дорозі пішов трохи роздивитись Астану.

І ось я собі прогулююсь, звіряючись по карті, зупиняюсь трохи перепочити, і тут до мене підходить компанія з трьох людей, що питає чи можуть вони чимось допомогти. Слово за слово, і я вияснив, що дівчата – каучсерфери, що «вигулювали» туриста з Іспанії. В цей момент якраз починається дощ і ми йдемо в найближчий заклад пити чай.

Дівчата пробують знайти мені вписку, щоб я не ночував на вулиці, а ми всі радієм цікавій випадковій зустрічі. І тут ззаду роздається голос:

– Guys, you have a really nice English.
(народ, у вас чудова англійська)

Там попивав пивко валлієць, що викладає англійську в Астані. Звичайно, він теж приєднався до нашої міжнародної тусовки. Вже сидячи в цій дружній і приємній компанії, я не міг повірити, що ще зранку цього дня мене будили даїшники, а я страшно побивався через загублений пауербанк. Власне, його відсутність справді обіцяла ускладнити мені життя. Проте вибір сумувати за втраченим інвентарем чи насолоджуватись мандрівкою, повинен був зробити я сам.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів