Автостопом до Китаю. Глава №2: Кордон

Глава 2: Кордон

Прокинувся я з першими променями сонця в таксі, що, схоже, під’їжджало до кінцевого пункту призначення. Навколо жовтіли безлісі, проте все одно красиві гори, що перехоплювало подих. Разом зі мною в машині також їхала жінка і старший чоловік.  Потім я згадав, що намірився зробити, і настрій в мене зіпсувався.

На автовокзал Жаркенту ми прибули в шостій ранку. Мій таксист пояснив іншим, що я хочу, і поїхав по своїм справам. Ті почали пропонувати допомогу, однак далі Хоргосу заїхати вони не могли, адже не мали на це прав.

Хоргос є символом казахсько-китайської дружби. Це нейтральна територія, де країни торгують, і місце, що динамічно розвивається. Особливо китайською стороною. Однак КПП пішки проходити тут не можна. Обов’язковою умовою перетину є наявність якогось транспорту. Зате з Жаркенту за китайське КПП ходить рейсовий автобус, призначений суто для цього. Коштує він майже 10$, тоді як за таксі з Алмати до Жаркенту (місто в кількох кілометрах від Хоргосу), я заплатив 14$, хоча відстань між ними складає 250 км. Але нічого не вдієш, інших варіантів не було.

Зі мною на автовокзалі також знаходились декілька китайців, яким намагались впарити можливість проїхати до Хоргосу, але не далі за КПП. Я спочатку не розумів, що, власне, відбувається. Поки мені не сказав інший казах, щоб я не вівся на цю дурню. В таксистів це майже вийшло, однак в останній момент китайці передумали і теж почали чекати рейсовий автобус, що мав від’їжджати десь о 08:00. Правда, в цю годину він лише приїхав. І поки всі місця не були заповнені, автобус не зрушив з місця. Зайняло це десь години три. Я ж знаходився в цей час в стані напівсну, думаючи, що буде далі.

Кордон

По дорозі до кордону

Першими, хто мене здивував на кордоні – це були прикордонники. В Казахстані вони взагалі доволі доброзичливі. Але тут вони не просто виконували свою роботу, а й вирішили потеревенити, що та як, наприкінці побажавши мені щасливої дороги і удачі. Коли ж я разом з пасажирами чекав на повернення автобусу, до мене почали підходити інші люди, офігіваючи від того, скільки я проїхав. Звичайно, це було збіса приємно. Нехай в той момент для мене це служило зайвим нагадуванням, яка довга дорога мене чекає назад, проте це також було й підтримкою. І я вкотре переконався, наскільки багато іноді можуть важити прості слова.

На китайському кордоні люди чітко розділились на пожвавішавших китайців і зосереджених людей інших національностей. Я відносився до іншої групи. Ми отримали міграційні картки, в яких мали вказати ціль візиту, місце отримання візи та схожі речі. Опісля у всіх брали відбитки пальців і лише тоді пускали в Китай. Я в цей момент серйозно хвилювався, адже не знав чи будуть в мене перевіряти наявність грошей. 20 євро і 5 баксів, що в мене залишились, навряд чи би когось переконали в моїй платоспроможності. Проте і тут все обмежилось загальними питаннями.

І ось, після всіх труднощів, довгої дороги, вечірніх мрій, томного погляду на карту, переживань і непростих рішень я зайшов в Китай. Труднощів на моєму шляху справді не бракувало. Заради отримання візи я пішов працювати в хостел, потім з нього звільнився і навіть покинув свою затишну квартиру у Львові. Я не знав чи я роблю все правильно. Адже це виглядало як звичайне руйнування свого життя заради якоїсь дурнуватої мрії, яка здавалась далекою і недосяжною. Попри все я вперто йшов до цілі. Тепер мене лише цікавило питання, чи воно було того варте.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів