Автостоп до Ташкента

Цього ранку ми знову звично почали стопити десь аж під обід. Задача була простою: добратись до Ташкента, до якого залишалось всього нічого. Проте день виявився повним пригод.

До кордону з Узбекистаном нас довіз Ілліас, попередньо нагодувавши, пригостивши Бішбармаком (національна казахська страва), а також запросивши до себе в Тараз в баню. Ми пообіцяли, що обов’язково заїдемо, якщо повертатимемось через його місто.

Також він розповів нам дуже цікаву деталь. Виявляється на той момент кордон між Киргизстаном і Казахстаном був перекритий, і якщо б ми поїхали з Дімою в Алмати, нас по дорозі в Бішкек могло б чекати гірке розчарування. От така повчальна історія.

Взагалі, досвід спілкування з ним був дуже цікавим. По-перше, Ілліас зупинився на дорогущій машині, в яку мені аж незручно було сідати такому брудному, а по-друге він задавав безліч компрометуючих питань. В тому числі, про Бандеру. Також я йому дуже вдячний не тільки за обід, але і попередження про Узбекистан. Він сказав бути в ньому обережним, нічого не брати на кордоні і якоюсь мірою підготував до його переходу.

Ташкент

В слушності попереджень Ілліаса ми впевнились дуже швидко. Ще перед проходженням казахського КПП нам щось намагалась впарити старша жіночка. Якийсь пакунок, який потрібно було передати чи то її внуку, чи то сину на узбецькій стороні. Чого вона не могла зробити це сама, я чомусь не пригадую.

Казахський кордон ми пройшли швидко і без проблем. А от на узбецькому було вже повеселіше. Там потрібно було ретельно описувати своє майно і всі наявні валюти. І не дай Боже, якщо при виїзді у вас грошей виявиться більше, аніж було.

Методом проб і помилок узбецький КПП ми все ж пройшли, але потім на нас відразу накинулись таксисти. Причому фраза «нет денег» на них анітрохи не діяла. Мало не кожен з тої орави мусив підійти і зробити персональну пропозицію, причому деякі після моїх слів про гроші відходили з ображеним виглядом, наче я був зобов’язаний погодитись на їхні умови. Відбившись від них, ми безнадійно почали стопити в сторону Ташкенту. Але до певного часу продовжувалось те саме. Водії зупинялись дуже часто, і вже не реагували навіть на фразу «без денег». Відтепер потрібно було казати «совсем без денег». Проте один добряк знайшовся і тут. Водій підвіз нас буквально кілометрів вісім, але звичайним хорошим настроєм він допоміг лишитися в доброму гуморі і нам. Після того ще й розказав де, і на яку маршрутку сідати до центру, а потім вручив гроші на проїзд. Однак головні пригоди у нас були ще попереду.

Оскільки це вже була година з дев’ята, на карті я почав шукати місце для намету. Знайшовши якусь зелену зону, ми вирушили туди. Про запас тримали в голові якийсь хостел неподалік, надіючись що в Узбекистані ціни й справді, дешевші, ніж в Казахстані, як нам казали (так, це правда). Дійшовши до того місця, де була мала б бути зелена зона, ми натрапили на огороджену територію, де довгий час безуспішно намагались порозумітись з молодим хлопцем, який майже ніфіга не знав не тільки англійською, але й російською. Якось з горем пополам він пояснив нам, що спати поряд в полях не можна, бо там бігають собаки, які можуть вкусити нас за наші дорогоцінні задниці. Оскільки це місце мені справді дороге, ми вирішили йти далі. І от йдемо, йдемо ми собі десь вже п’ять хвилин, і нас догянає цей хлопчина з вигуками «My Friend» і пропозицією розкласти палатку в них перед огорожею. Відмовляти йому після того, як він пройшов таку відстань, нам було вже й незручно.

Намет нам допомагали розкладати ці хлопці вдвох, і ми справились доволі швидко. І от лежу я собі лежу, вже майже засинаю, і тут чую щось на зразок «I want your home». Я так думаю, «Що?». Напевно якийсь бомж хоче до нас в палатку. Ее, ні, хай йде лісом… Цей чувак знову щось сказав, а я йому відгаркнув, і влігся далі. Проходить десь хвилин п’ять, я майже знову засинаю, і крізь сон чую «My Friend»…

І тут до мене доходить, що насправді це наш добрий хлопака, і він зовсім не хоче до нас в палатку. І він чекає чи то п’ять, чи то десять хвилин, щоб запросити нас в дім…

Моєму сорому в той момент не було меж. Я майже моментально вискочив з намету і почав дико перед ним вибачатись, надіючись, що він не образився. Проте цей хлопака тільки розгублено зиркав на мене і чекав відповіді на запитання. Я ж йому пояснив, що раз вже ми розклали палатку, складати назад нам було її влом. Крім того, на вулиці тепло, нам й тут буде норм. Після цього ми з ним розійшлись по своїх постах, а я остаточно влігся спати з цікавістю, що ж то буде зранку. Адже огородженою територією був базар.


Кілометраж:

  • автостоп до Ташкента – 104 км.

Всього автостопом: 3792 + 104 = 3896 км

Всього за подорож: 4768 + 104 = 4872 км

Попередню статтю про цю мандрівку можливо почитати тут


Корисна інформація:

За порадою водія, що нас підвіз, ми проходили кордон біля Черняєвки, оскільки тут його проходити найлегше. Як ми потім мали змогу переконатись, це й справді так. На інших узбекських КПП гемору ще більше.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів