Автостоп до Казахстану. Труднощі мандрівки

Мабуть, будь-яке досягнення здалеку виглядає в якійсь мірі легким, глянцевим і схожим на верхівку айсберга. Красиву і білосніжну. Проте у айсберга є й інші сторони, вид яких геть не настільки привабливий. Коли ти йдеш в гори, тобі потрібно перенести додаткові фізичні навантаження, холод, незручності й спробувати відвикнути від безлічі звичних речей, без яких ти, виявляється, вже не можеш жити. Автостоп все-таки трохи інакший, проте й тут не все гладко. В цьому матеріалі я розповім про, мабуть, найскладнішу частину мандрівки до Середньої Азії.

Насправді, оглядаючись назад, я розумію, що ця поїздка була дуже лайтовою, і ці кілька днів, впродовж яких ми добирались автостопом до Казахстану, навіть не можна назвати складними. Можливо, вони такими здавались нам після комфортного добирання на поїздах по Білорусі і яскравого проведення часу в Москві. Проте кілька моментів слід таки згадати.

По-перше, через деякі розбіжності з моєю напарницею вже у Москві ми могли роз’їхатись в різні сторони. Але монетка вирішила інакше, ми продовжили наш шлях в Середню Азію, а згодом користувались цим способом і для визначення подальшого маршруту. Так, лаври «Орла і решки» не дають спокою).

Автостоп до Казахстану

Оскільки Москва і її околиці просто величезні, шукати десь поблизу місця для автостопу я не бачив сенсу. Тому ми вирішили проїхатись на електричці в сторону Рязані, а вже там по дорозі вийти чимпоближче до траси М5, що веде до Самари. Так і вчинили, готуючись ввечері до першої за подорож ночівлі в палатці. Однак вже на цьому місці нас очікував нежданчик. Дуги до палатки виявились не зовсім справні, тому нам потрібно було якось поставити їх так, щоб намет не завалився вночі на бік. З цим завданням, після півгодини роздумів і хитромудрих сплетінь, ми справились, але я розумів, що сильного вітру ця, еммм, споруда з такими дугами просто не витримає.

Наступний ранок розпочався, в цілому, добре. Невеликий дощ, що йшов вночі, припинився, і ми могли далі рушати в путь. Стопили від сили хвилин п’ятнадцять, поки нас не підібрали до найближчого населеного пункту. Доволі позитивненького, до речі.

Наступного водія теж чекати довго не довелось. При цьому ніхто ніяким чином не реагував на те, що ми з України, тому я себе почував абсолютно в безпеці. Ми доїхали до Рязані десь під обід, і почали стопити далі.

На цій окружній ми стояли десь годину і можливо стояли би й довше. Проте віддалік зупинився далекобійник, який пройшов повз нас щось шукаючи. Олеся запевняла, що зупинився він нам, але я, вже тіпа опитний, казав, що в такому випадку він став би ближче. Так чи інакше, повертаючись назад, водій запитав нас чи не бачили ми якоїсь там шини, розговорився, дізнався що ми автостопщики, і запропонував підвезти.

Вже сівши в машину, щасливий, я відповів на звичне запитання:

– «Откуда?»

– С Украины.

– С какого города?

– Львов

Щось запідозрити можна було б вже на запитанні про місто, але я тільки по паузі зрозумів, що щось не так.

Виявилось, що цей чувак з Миколаєва (того що на Півдні), але зовсім не вважає свій регіон частиною України. Коли я це зрозумів, моїм першим бажанням було вийти з машини, незважаючи на те, що ми вже рушили і зручно вмостились. Проте сам водій сказав:

– Ну, вы мне ничего плохого не сделали, и я вам ничего плохого не сделал. Правильно?

На цьому назрівавший конфлікт був вирішений, хоча осадок лишився до сих пір. Особливо від пісень про Малоросію, які крутились в нього на плеєрі, поки я вперше в житті не попросив водія переключити музику. Неохоче, але він це таки зробив.

До околиць Самари ми приїхали в четвертій ночі, і відразу ж пішли шукати місце для намету.

Релакс біля Самари

На наступний день через холоди (+2 С) ми не змогли змусити себе вилізти з теплих спальників і проспали в палатці до години 12-ї. Тоді Олеся запропонувала вже нікуди й не їхати цього дня, а просто влаштувати собі день релаксу. Оскільки на той момент сам факт, що за водій мене підвозив, мене дико бісив, я з радістю погодився, бо мені треба було від цього трохи відійти. На той момент я думав що навіть про це не писатиму.

Загалом, коли потепліло, ми пішли гуляти по дачному поселенню в напрямку магазину, познаходивши цікаві місця і просто насолодившись осінню. А ввечері влаштували собі пікнік.

Це був гарний день, проте наступний склався значно складніше. Нам доволі швидко зупинився позитивний чувак, що міг підкинути нас до самої Самари, проте я вирішив об’їхати її по об’іздній. І ми потратили на це цілий день. Стояти доводилось по дві години, а підвозили нас по 5-10-15 км. При цьому на деяких частинах дороги стояла просто страшенна пилюка. Проте люди попадались хороші. Вже коли почало темніти, ми таки дістались до іншого кінця міста (тепер я розумію, що простіше було таки заїхати в ту Самару), і я раді прілічія ще вирішив стопанути з півгодинки. Нас підібрали майже відразу і підвезли практично під сам кордон (залишалось з 30 км)! Вже в Большой Черниговке ми й розклали наш намет.

Вивчаю на карті, скільки кілометрів об’їздної ми подолали)

В’їзд в Казахстан

Ніби на противагу попередньому дню, наступний склався просто чудово! Доволі швидко нам зупинився старший дядько, що запропонував випити чаю. І він мені чомусь дико припав до душі. Не пригадую, на жаль, його імені, але емоційна пам’ять, як то кажуть найсильніша. Він вирішив просто так підвезти нас максимально близько до кордону, а в дорозі читав власні вірші. Про маму, північ (він працює на російській півночі), мандрівки і кожен мене зачіпав за живе. Я з собою взяв лише декілька наклейок «Екорозвитку» (Громадська Організація, де я намагаюсь іноді робити шось корисне), і одну з них я подарував саме йому. Він, правда, перепитав чи це часом не щось пов’язане з Правим сектором, а потім не стримався, і пожалівся на наші «Москаляку на гілляку», адже він не розуміє, що поганого зробив нам, наприклад, його маленький внук.

Розпрощавшись на доброму слові і побажавши водію всього найкращого, ми з Олесею пішли далі в напрямку кордону. І тут нас стопанула російська прикордонна служба, щоб перевірити документи. Розпитавши про цілі візиту і дізнавшись, що ми автостопщики, вони дозволили йти далі, але при умові, що ми нікуди не звертатимем, в жоден лісок і т. д. Однак проблема полягала в тому, що до самого КПП йти потрібно було ще 8 км, і стопити ми вже не могли, оскільки створили складнощі би і собі, і водію. Тому наступні дві години з рюкзаками, водою, і кульком з хавкою  ми потратили саме на цей шлях, який особисто для мене був фінішним на цьому етапі мандрівки. Я давно помітив, що коли ти кудись прямуєш, бувають моменти, під час яких потрібно зібрати всю свою волю в кулак, і просто їх подолати. Коли я зайшов в Казахстан, я зрозумів, що таки «прорвався»…

 

Далі буде  

 


Кілометраж:

  • 120 км електричками;
  • 1102 км автостопом;
  • 8 км пішки.

Всього:  1230 км

Всього за час подорожі:

  • 1742 км автостопом;
  • 835 км залізничним транспортом;
  • 133 км маршрутками;
  • 8 км пішки

Всього: 2718 км

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів