Амурні діла

Розділ 5

Частина п’ята

Мої дні в Суджоу проходили в спокійному ритмі за неквапливими розмовами, а ввечері розповідали один одному про Китай та Україну. Часом до нас приєднувались гості готелю. Здавалося, час наче завмер в цьому місці. І не було цього шаленого добирання, величезної кількості, пригод, тайфуну і поворотів не туди. Дізнаючись все більше про Китай і його культуру, я розумів, що вчинив правильно, пішовши за покликом серця. І в певний момент я відчув, що хочу повернутись.

Суджоу

Власне, китайці вважають Суджоу найкращим місцем для життя в своїй країні. Я це чув не тільки від мешканців Суджоу, але і від свого хоста в зовсім іншій провінції. Цей регіон в Китії називають раєм на землі. Щоправда, мені цей рай здався дещо жаркуватим.

Зокрема, Суджоу знаменитий тим, що парки тут виконані в класичному китайському стилі. Як я зрозумів, він полягає в поєднанні води, каменю та, мабуть, певного відчуття гармонії. Але це суто мої суб’єктивні переживання. Так чи інакше, в головному парку міста я не побував, оскільки вхід в нього коштував близько 100 юанів (14 баксів). На той момент в мене було десь 300 юанів і ті ж 25 баксів, з якими я заїхав в Китай. Зате музей історії Суджоу був безкоштовним, тому я з задоволенням порозглядав місцеві макети.

Більшість часу я просто працював і відпочивав, намагаючись трохи покращити стан свого бюджету. Проте в п’ятницю ввечері сталось дещо, що сколихнуло мою ідилію в цьому місці.


Спускаючись зранку на сніданок з Нінгом та Мяу, я помітив нового гостя в готелі. Точніше, гостю. Вона теревенила про щось з моїми хостами за столом. Всівшись на єдине вільне місце, я нишком зиркнув на неї, і зрозумів – симпатична. Однак китайці дуже слабо знають англійську. Тому я заглибився в чергову культурно-просвітницьку розмову з Нінгом, а після трапези і зовсім викинув її з голови. Трохи попрацювавши, трохи прогулявшись, трохи поспавши, я знову взявся до роботи, збираючись провести весь вечір за компом.

Раптово роздався стук у двері. Вважаючи, що це хтось з моїх хостів, я спокійно відчинив. На порозі стояла наша нова гостя, чарівно посміхаючись.

  • Привіт – кажу після невеликої паузи.
  • Привіт, що поробляєш?
    «О, боги, вона знає англійську» – думаю, я.
  • «Ееее, та от сиджу за компом, пишу статті» – стараюсь здатись розумним.
  • «Аааа… Слухай, зараз вечір, така чудова погода… Я б хотіла побачити захід сонця, але я в цьому місці вперше. Я не знаю чи це безпечно. Може, складеш мені компанію?»
    Ошелешений таким поворотом подій, я розумію, що моя робота зовсім не горить.
  • Емм, так, чудова ідея! Коли тобі було б зручно?
  • А тобі?
  • Ну, давай через пів годинки.
  • Гаразд, через півгодинки чекатиму тебе на вході.

Стараючись знайти серед свого мандрівного гардеробу хоча б якусь порядну одежу, я зупинив свій вибір на найкращому, що в мене було. Заодно прихопив китайського капелюха зі стіни. Вона ж чекала мене в чудовій легкій сукні, повністю при параді.

«Ну, круто» – сумно констатував я.

Мої хости на цю ситуацію відреагували абсолютно природно, заодно пофотографувавши мене в новому образі. Зрештою, хто ж ще сказав їй, де я живу.

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів