Автостопом по Китаю: таємниці китайських міст

Глава №4. Таємниці китайських міст

Все йшло настільки добре, що в це аж не вірилось. Мені спіймали машину на 600 км з надзвичайно дружелюбною сім’єю і залишили перші приємні спогади вже на третю годину перебування в Китаї. Я милувався незвичними краєвидами

періодично спілкувався за допомогою онлайн-перекладача з Лі і просто радів тому, що я тут. Єдине, що псувало мені враження – це постійні перевірки по дорозі.

Регіон в який я заїхав вважається етнічно казахським. Там час від часу панують сепаратистські настрої, що призвело до надзвичайно жорсткого контролю з боку влади. Практично кожні чи то 100 чи 200 км мені доводилось наново пояснювати китайському SWAT що я тут роблю, чому сюди приїхав і куди прямую. Враховуючи, що англійську ніхто майже не знав, це було доволі складно. Однак найбільш кричущий епізод стався в до сих пір невідомому мені місті по дорозі до Урумчі.

Оскільки виїхали з Ініна ми десь під вечір, було очевидно, що добратися до кінцевої точки нам вдасться нескоро. Проїхавши добрих три сотні кілометрів, Лі запропонував мені завернути до них додому. Я, звичайно, був не проти. Проте вилилось це все в доволі неприємну пригоду. На блокпості SWAT по невідомих причинах заявив, що мені не можна залишатись в цьому місті, потрібне запрошення. Я, звичайно, сказав, що раз я отримав китайську візу, то можу пересуватись по всій країні, окрім Тибету, для якого потрібен дозвіл. Проте ніякі доводи нікого не переконували. SWAT попросили мене покинути місто. Мені при цьому було страшенно незручно перед Лі і його сім’єю. Він вже хотів спати, дім був поряд, але його не пускали туди через мене.

Я запропонував залишити мою офігівшу персону на блокпості, проте SWAT був проти. Лі довелось, попри втому, везти мене далі в Урумчі, а SWAT провів нас до самого виїзду, щоб ми бува кудись не звернули. У зв’язку з цим у мене, звичайно, питання. Що ж такого там, чого мені не можна було бачити?

Так чи інакше, ми проїхали ще трохи часу на машині, заїхали на автостоянку і поспали там. Вже зранку, через годинки три, Лі продовжив свій шлях, оскільки в Урумчі йому потрібно було йти на роботу. Лі розпитав мене про мої плани, довіз до прямої гілки транспорту, що веде на вокзал, а його дружина, незважаючи на незручності, що я їм приніс, вручила мені пакет з їжею та 200 юанів…

І тільки через деякий час я зрозумів, що це еквівалентно якраз 30 баксам, втраченими мною 36 годин назад….

Частина третя. Перші пригоди

Розділ 2. Частина перша. Початок

Залишити відповідь




Перейти до панелі інструментів